Выставки
результаты поиска
Одесса — Тель-Авив: Еврейская литература и Универсалистское искусство | Одеса – Тель-Авів: єврейська література та універсальне мистецтво
Открытие: 21 июля 2023 года | Відкриття: 21 липня 2023 року
Посвящается украинскому народу | Данина поваги українському народу
*Выставка доступна до 30 декабря включительно*
Информация о выставке на русском языке
Новая выставка «Одесса — Тель-Авив: Еврейская литература и Универсалистское искусство» стремится пролить свет на уникальную главу в истории евреев начала XX века — расцвет еврейских художников и писателей в Одессе, бунтарской южной столице Российской империи. В то время город был передовым культурным центром, который называли «Парижем на побережье Чёрного моря».
Еврейских деятелей искусства, работавших в Одессе в течение первых трёх десятилетий XX века, можно разделить на две категории: первая состояла из художников и скульпторов, мечтавших о Париже и надеявшихся создать авангардное и универсалистское искусство; вторая группа, часто сотрудничавшая с первой, состояла из писателей, журналистов и философов, которые надеялись создать светскую еврейскую культуру и современную литературу на иврите. В эту группу входили Бялик, Черниховский, Жаботинский, Клаузнер, Равницкий, Ахад ГХаам и многие другие.
Революция разрушила их мечты. Вскоре после этого легендарный пароход «Руслан» отплыл из Одессы, знаменуя собой начало Третьей Алии. Многие евреи покинули Одессу и переехали в Тель-Авив. Художники привезли с собой плюралистический дух и мечту об искусстве, отражающем весь спектр современных художественных стилей. Писатели создали здесь литературу на иврите, которая способствовала движению Национального возрождения евреев. Обе группы заложили основу для развития израильской культуры, какой мы знаем её сегодня. Первый мэр Тель-Авива Меир Дизенгоф также жил в Одессе. Вспоминая о Черноморском побережье, он воссоздал модель Белого города на берегу Средиземноморья.
«Эта выставка рассказывает уникальную историю, которая содержит в себе множество других историй», — объясняет Орит Шахам-Говер, старший куратор музея. «В турбулентные годы второго десятилетия XX века две группы художников творили и работали в Одессе, богемном космополитическом городе на берегу Чёрного моря: „независимые“ — художники и скульпторы, которые смотрели на Запад, мечтали о создании универсалистского искусства, отстаивали свободу и равенство, надеясь, что их работы превратят Одессу в Париж; другая группа, состоящая из первого поколения ивритоязычных авторов, которые были частью движения Национального возрождения евреев, мечтала о современной литературе на иврите. Обе группы, тесно связанные и поддерживающие друг друга, были вынуждены забрать свои мечты и спасаться из Одессы после Революции 1917. Многие из них приехали в Тель-Авив и создали здесь живую еврейскую культуру в духе Одессы».
На выставке представлены произведения искусства и литературы, позаимствованные из частных коллекций ведущих музеев. Большая часть произведений позаимствована из коллекции Якова Перемена, сионистского деятеля, коллекционера современного искусства и библиофила. Его книжный магазин «Культура» был одним из тех мест, где еврейская интеллигенция собиралась в Одессе. Он служил им одновременно и библиотекой, и местом встреч. Друзьями Перемена были Х. Н. Бялик, Иосиф Клаузнер, архитектор Иегуда Магидович, танцовщик Барух Агадати, издатель и редактор Йехошуа Равницкий и многие другие известные личности.
Сотрудничество с молодыми художниками-модернистами, в большинстве своем евреями, было частью сионистской деятельности Перемена. В течение нескольких лет он финансировал выставки «независимых» и приобретал их картины, формируя коллекцию с намерением увезти её в Эрец-Исраэль. В конце 1919 Перемен вывез из Одессы свою обширную коллекцию на корабле «Руслан». Он мечтал о выставке «лучших еврейских художников в Палестине», о национальной Академии современного искусства и об открытии Музея изящных искусств в Эрец-Исраэль на основе своего собрания.
Художники, чьи произведения представлены на выставке: Михаил (Маркус) Гершенфельд, Теофил Фраерман, Амшей Нюренберг, Сандро Фазини, Исаак Малик, Израиль Мексин, Сигизмунд Олесевич, Наум Соболь, Исаак Ефет-Костини, Иосиф Константиновский, Леонид Пастернак, Хаим Гликсберг, Мануил (Эммануил) Шехтман и другие.
Выставка проходит при поддержке:
Открытие: 21 июля 2023 года | Відкриття: 21 липня 2023 року
Посвящается украинскому народу | Данина поваги українському народу
*Выставка доступна до 30 декабря включительно*
Информация о выставке на русском языке
Новая выставка «Одесса — Тель-Авив: Еврейская литература и Универсалистское искусство» стремится пролить свет на уникальную главу в истории евреев начала XX века — расцвет еврейских художников и писателей в Одессе, бунтарской южной столице Российской империи. В то время город был передовым культурным центром, который называли «Парижем на побережье Чёрного моря».
Еврейских деятелей искусства, работавших в Одессе в течение первых трёх десятилетий XX века, можно разделить на две категории: первая состояла из художников и скульпторов, мечтавших о Париже и надеявшихся создать авангардное и универсалистское искусство; вторая группа, часто сотрудничавшая с первой, состояла из писателей, журналистов и философов, которые надеялись создать светскую еврейскую культуру и современную литературу на иврите. В эту группу входили Бялик, Черниховский, Жаботинский, Клаузнер, Равницкий, Ахад ГХаам и многие другие.
Революция разрушила их мечты. Вскоре после этого легендарный пароход «Руслан» отплыл из Одессы, знаменуя собой начало Третьей Алии. Многие евреи покинули Одессу и переехали в Тель-Авив. Художники привезли с собой плюралистический дух и мечту об искусстве, отражающем весь спектр современных художественных стилей. Писатели создали здесь литературу на иврите, которая способствовала движению Национального возрождения евреев. Обе группы заложили основу для развития израильской культуры, какой мы знаем её сегодня. Первый мэр Тель-Авива Меир Дизенгоф также жил в Одессе. Вспоминая о Черноморском побережье, он воссоздал модель Белого города на берегу Средиземноморья.
«Эта выставка рассказывает уникальную историю, которая содержит в себе множество других историй», — объясняет Орит Шахам-Говер, старший куратор музея. «В турбулентные годы второго десятилетия XX века две группы художников творили и работали в Одессе, богемном космополитическом городе на берегу Чёрного моря: „независимые“ — художники и скульпторы, которые смотрели на Запад, мечтали о создании универсалистского искусства, отстаивали свободу и равенство, надеясь, что их работы превратят Одессу в Париж; другая группа, состоящая из первого поколения ивритоязычных авторов, которые были частью движения Национального возрождения евреев, мечтала о современной литературе на иврите. Обе группы, тесно связанные и поддерживающие друг друга, были вынуждены забрать свои мечты и спасаться из Одессы после Революции 1917. Многие из них приехали в Тель-Авив и создали здесь живую еврейскую культуру в духе Одессы».
На выставке представлены произведения искусства и литературы, позаимствованные из частных коллекций ведущих музеев. Большая часть произведений позаимствована из коллекции Якова Перемена, сионистского деятеля, коллекционера современного искусства и библиофила. Его книжный магазин «Культура» был одним из тех мест, где еврейская интеллигенция собиралась в Одессе. Он служил им одновременно и библиотекой, и местом встреч. Друзьями Перемена были Х. Н. Бялик, Иосиф Клаузнер, архитектор Иегуда Магидович, танцовщик Барух Агадати, издатель и редактор Йехошуа Равницкий и многие другие известные личности.
Сотрудничество с молодыми художниками-модернистами, в большинстве своем евреями, было частью сионистской деятельности Перемена. В течение нескольких лет он финансировал выставки «независимых» и приобретал их картины, формируя коллекцию с намерением увезти её в Эрец-Исраэль. В конце 1919 Перемен вывез из Одессы свою обширную коллекцию на корабле «Руслан». Он мечтал о выставке «лучших еврейских художников в Палестине», о национальной Академии современного искусства и об открытии Музея изящных искусств в Эрец-Исраэль на основе своего собрания.
Художники, чьи произведения представлены на выставке: Михаил (Маркус) Гершенфельд, Теофил Фраерман, Амшей Нюренберг, Сандро Фазини, Исаак Малик, Израиль Мексин, Сигизмунд Олесевич, Наум Соболь, Исаак Ефет-Костини, Иосиф Константиновский, Леонид Пастернак, Хаим Гликсберг, Мануил (Эммануил) Шехтман и другие.
Выставка проходит при поддержке:
Інформація про виставку українською мовою
Нова виставка «Одеса – Тель-Авів: єврейська література та універсальне мистецтво» прагне висвітлити унікальну главу єврейської історії початку ХХ століття, а саме розквіт єврейського мистецтва в Одесі, неприборканій південній столиці Російської імперії. На той час місто було передовим культурним центром, який називали «чорноморським Парижем».
Єврейських художників, які працювали в Одесі протягом перших трьох десятиліть ХХ століття, можна розділити на дві групи: перша складалася з митців, які мріяли про Париж і сподівалися створити авангардне та універсальне мистецтво; друга група, яка часто співпрацювала з першою, складалася з письменників, журналістів і філософів, шо намагалися створити світську єврейську культуру та сучасну єврейську літературу. До останньої групи належали Бялік, Черніховський, Жаботинський, Клаузнер, Равницький, Ахад га-Ам та багато інших.
Російська революція зруйнувала всі їхні мрії. Незабаром після цього з Одеси відплив легендарний пароплав «Руслан», подорож якого знаменувала початок Третьої Алії до Ерець-Ісраель. Багато євреїв покинули Одесу й оселилися в Тель-Авіві.
Єврейські митці принесли з собою плюралістичний дух і мрію про універсальне мистецтво, яке відображало спектр сучасних художніх стилів. Письменники створили тут єврейську літературу, яка сприяла руху за єврейське національне відродження. Обидві групи заклали основи для розвитку ізраїльської культури, якою ми її знаємо сьогодні. Перший мер Тель-Авіва Меір Дізенгоф, який також жив в Одесі, хотів побудувати біле місто на березі Середземного моря на кшталт того, яке він бачив на узбережжі Чорного моря і про яке він згадував з теплотою.
«Ця особлива виставка розповідає унікальну місцеву історію, яка багато в чому представляє багато інших історій», — пояснює д-р Оріт Шахам-Говер, головний куратор музею. «У буремні роки другого десятиліття ХХ століття в Одесі, яка була богемним космополітичним містом на березі Чорного моря, творили і працювали дві групи митців: «незалежні» митці – художники та скульптори, які дивилися на Захід, мріяли створити універсальне мистецтво та підтримували людську свободу та рівність, водночас сподіваючись, що їхні роботи перетворять Одесу на Париж Сходу. Інша група складається з першого покоління єврейських авторів, які були частиною руху єврейського національного відродження і мріяли створювати сучасну єврейську літературу. Обидві групи, які були тісно пов’язані, знали та підтримували одна одну, були змушені залишити свої мрії та втекти з Одеси після російської революції. Деякі з цих митців приїхали до Тель-Авіва та створили тут яскраву єврейську культуру в дусі Одеси».
На виставці представлені твори мистецтва та літератури, запозичені з приватних колекцій та провідних музеїв. Велика кількість експонованих робіт належала колись до колекції Якова Перемена, який був сіоністським діячем, колекціонером сучасного мистецтва та бібліофілом. Його книгарня під назвою «Культура» була одним із місць, де збиралася єврейська інтелігенція в Одесі, слугуючи і бібліотекою, і своєрідною «радою мудреців». Серед знайомих Перемена були Х. Н. Бялік, Йосиф Клаузнер, архітектор Єгуда Магідович, танцюрист Барух Агадаті, видавець і редактор Єгошуа Равницький та багато інших відомих осіб.
Співпрацю з молодими художниками, більшість з яких були євреями, Перемен розглядав як частину своєї сіоністської діяльності. Коли він емігрував до Палестини, він забрав із собою колекцію творів мистецтва. Його мрією було влаштувати виставку в Ерець-Ісраель, яка б продемонструвала найкращих єврейських художників. Він також хотів заснувати академію сучасного мистецтва та відкрити художній музей.
Художники, чиї роботи представлені на цій виставці: Михайло (Маркус) Гершенфельд, Теофіл Фраєрман, Амшей Нюренберг, Сандро Фазіні, Ісак Малік, Ізраїль Мексін, Сигізмунд Олесевич, Наум Соболь, Ісак Єфет-Костіні, Йосип Константиновський, Леонід Пастернак, Хаїм Гліксберг, Мануїл (Еммануїл) Шехтман та інші.
Інформація про виставку українською мовою
Нова виставка «Одеса – Тель-Авів: єврейська література та універсальне мистецтво» прагне висвітлити унікальну главу єврейської історії початку ХХ століття, а саме розквіт єврейського мистецтва в Одесі, неприборканій південній столиці Російської імперії. На той час місто було передовим культурним центром, який називали «чорноморським Парижем».
Єврейських художників, які працювали в Одесі протягом перших трьох десятиліть ХХ століття, можна розділити на дві групи: перша складалася з митців, які мріяли про Париж і сподівалися створити авангардне та універсальне мистецтво; друга група, яка часто співпрацювала з першою, складалася з письменників, журналістів і філософів, шо намагалися створити світську єврейську культуру та сучасну єврейську літературу. До останньої групи належали Бялік, Черніховський, Жаботинський, Клаузнер, Равницький, Ахад га-Ам та багато інших.
Російська революція зруйнувала всі їхні мрії. Незабаром після цього з Одеси відплив легендарний пароплав «Руслан», подорож якого знаменувала початок Третьої Алії до Ерець-Ісраель. Багато євреїв покинули Одесу й оселилися в Тель-Авіві.
Єврейські митці принесли з собою плюралістичний дух і мрію про універсальне мистецтво, яке відображало спектр сучасних художніх стилів. Письменники створили тут єврейську літературу, яка сприяла руху за єврейське національне відродження. Обидві групи заклали основи для розвитку ізраїльської культури, якою ми її знаємо сьогодні. Перший мер Тель-Авіва Меір Дізенгоф, який також жив в Одесі, хотів побудувати біле місто на березі Середземного моря на кшталт того, яке він бачив на узбережжі Чорного моря і про яке він згадував з теплотою.
«Ця особлива виставка розповідає унікальну місцеву історію, яка багато в чому представляє багато інших історій», — пояснює д-р Оріт Шахам-Говер, головний куратор музею. «У буремні роки другого десятиліття ХХ століття в Одесі, яка була богемним космополітичним містом на березі Чорного моря, творили і працювали дві групи митців: «незалежні» митці – художники та скульптори, які дивилися на Захід, мріяли створити універсальне мистецтво та підтримували людську свободу та рівність, водночас сподіваючись, що їхні роботи перетворять Одесу на Париж Сходу. Інша група складається з першого покоління єврейських авторів, які були частиною руху єврейського національного відродження і мріяли створювати сучасну єврейську літературу. Обидві групи, які були тісно пов’язані, знали та підтримували одна одну, були змушені залишити свої мрії та втекти з Одеси після російської революції. Деякі з цих митців приїхали до Тель-Авіва та створили тут яскраву єврейську культуру в дусі Одеси».
На виставці представлені твори мистецтва та літератури, запозичені з приватних колекцій та провідних музеїв. Велика кількість експонованих робіт належала колись до колекції Якова Перемена, який був сіоністським діячем, колекціонером сучасного мистецтва та бібліофілом. Його книгарня під назвою «Культура» була одним із місць, де збиралася єврейська інтелігенція в Одесі, слугуючи і бібліотекою, і своєрідною «радою мудреців». Серед знайомих Перемена були Х. Н. Бялік, Йосиф Клаузнер, архітектор Єгуда Магідович, танцюрист Барух Агадаті, видавець і редактор Єгошуа Равницький та багато інших відомих осіб.
Співпрацю з молодими художниками, більшість з яких були євреями, Перемен розглядав як частину своєї сіоністської діяльності. Коли він емігрував до Палестини, він забрав із собою колекцію творів мистецтва. Його мрією було влаштувати виставку в Ерець-Ісраель, яка б продемонструвала найкращих єврейських художників. Він також хотів заснувати академію сучасного мистецтва та відкрити художній музей.
Художники, чиї роботи представлені на цій виставці: Михайло (Маркус) Гершенфельд, Теофіл Фраєрман, Амшей Нюренберг, Сандро Фазіні, Ісак Малік, Ізраїль Мексін, Сигізмунд Олесевич, Наум Соболь, Ісак Єфет-Костіні, Йосип Константиновський, Леонід Пастернак, Хаїм Гліксберг, Мануїл (Еммануїл) Шехтман та інші.
Карикатура на Перемена | Карикатура на Якова Перемена
Коллективный рисунок, основанный на набросках Амшея Нюренберга | Колективний малюнок, заснований на начерках Амшея Нюренберга
1918, гуашь, тушь, карандаш, бумага | 1918, гуаш, туш, олівець, папір
Этот портрет Якова Перемена был создан в 1918 году на импровизированной вечеринке после закрытия успешной выставки Общества Независимых. Все художники, которые были на вечеринке, поучаствовали в создании шаржа, основанного на наброске Амшея Нюренберга, отмечая преданность Перемена искусству, а также в знак благодарности и признательности за многолетнюю помощь. «Портрет был закончен молниеносно и хранится в моей коллекции по сей день», — писал Перемен в своих мемуарах. Поэты, которые также были на собрании и были друзьями художников, сочинили несколько юмористических строчек о Нюренберге: «Здесь Нюренберг рисует быстро, / Надеждой сладкой окрылен, / Что должность сладкую министра / Получит на Украйне он».
Карикатура была выполнена в наивном стиле русских футуристов. Вывеска на здании, изображенном позади коллекционера, гласит «Музей Якова Перемена», намекая на его мечту построить собственный музей в Эрец-Исраэль. Подпись внизу картины «Перемены в живописи» повторяет название музея и создает игру слов с фамилией Якова. Также внизу чуть правее можно обнаружить небольшую карточку «Продано» наподобие тех, что Перемен помещал внутрь рамок картин, купленных на выставках.
***
Цей портрет Якова Перемена було створено у 1918 році на імпровізованій вечірці після закриття успішної виставки Товариства Незалежних. Усі митці, присутні на вечірці, взяли участь у створенні шаржа, заснованого на начерку Амшея Нюренберга, відзначаючи відданість Перемена мистецтву, а також на знак подяки та вдячності за багаторічну допомогу. «Портрет був закінчений майже миттєво і зберігається в моїй колекції донині», — писав Перемен у своїх мемуарах. Поети, які також були на вечірці, склали кілька гумористичних рядків про Нюренберга: «Здесь Нюренберг рисует быстро, / Надеждой сладкой окрылен, / Что должность сладкую министра / Получит на Украйне он».
Карикатура була виконана в наївному стилі російських футуристів. Вивіска «Музей Якова Перемена» на будівлі, зображеній позаду колекціонера, натякає на його мрію побудувати свій музей в Ерец-Ісраель. Підпис «Перемени (зміни) у живописі» повторює назву музею та створює гру слів із прізвищем Якова. Також унизу трохи правіше можна виявити невелику картку «Продано» на кшталт тих, що Перемен поміщав усередину рамок картин, куплених на виставках.
Карикатура на Перемена | Карикатура на Якова Перемена
Коллективный рисунок, основанный на набросках Амшея Нюренберга | Колективний малюнок, заснований на начерках Амшея Нюренберга
1918, гуашь, тушь, карандаш, бумага | 1918, гуаш, туш, олівець, папір
Этот портрет Якова Перемена был создан в 1918 году на импровизированной вечеринке после закрытия успешной выставки Общества Независимых. Все художники, которые были на вечеринке, поучаствовали в создании шаржа, основанного на наброске Амшея Нюренберга, отмечая преданность Перемена искусству, а также в знак благодарности и признательности за многолетнюю помощь. «Портрет был закончен молниеносно и хранится в моей коллекции по сей день», — писал Перемен в своих мемуарах. Поэты, которые также были на собрании и были друзьями художников, сочинили несколько юмористических строчек о Нюренберге: «Здесь Нюренберг рисует быстро, / Надеждой сладкой окрылен, / Что должность сладкую министра / Получит на Украйне он».
Карикатура была выполнена в наивном стиле русских футуристов. Вывеска на здании, изображенном позади коллекционера, гласит «Музей Якова Перемена», намекая на его мечту построить собственный музей в Эрец-Исраэль. Подпись внизу картины «Перемены в живописи» повторяет название музея и создает игру слов с фамилией Якова. Также внизу чуть правее можно обнаружить небольшую карточку «Продано» наподобие тех, что Перемен помещал внутрь рамок картин, купленных на выставках.
***
Цей портрет Якова Перемена було створено у 1918 році на імпровізованій вечірці після закриття успішної виставки Товариства Незалежних. Усі митці, присутні на вечірці, взяли участь у створенні шаржа, заснованого на начерку Амшея Нюренберга, відзначаючи відданість Перемена мистецтву, а також на знак подяки та вдячності за багаторічну допомогу. «Портрет був закінчений майже миттєво і зберігається в моїй колекції донині», — писав Перемен у своїх мемуарах. Поети, які також були на вечірці, склали кілька гумористичних рядків про Нюренберга: «Здесь Нюренберг рисует быстро, / Надеждой сладкой окрылен, / Что должность сладкую министра / Получит на Украйне он».
Карикатура була виконана в наївному стилі російських футуристів. Вивіска «Музей Якова Перемена» на будівлі, зображеній позаду колекціонера, натякає на його мрію побудувати свій музей в Ерец-Ісраель. Підпис «Перемени (зміни) у живописі» повторює назву музею та створює гру слів із прізвищем Якова. Також унизу трохи правіше можна виявити невелику картку «Продано» на кшталт тих, що Перемен поміщав усередину рамок картин, куплених на виставках.
Исаак Малик | Ісаак Малік
Охота | Полювання
1918, масло, фанера | 1918, олія, фанера
Сюжет, изображенный на картине, соотносится со скифским периодом далекого прошлого. Приблизительно в V веке до н.э. кочевые племена скифов установили царство в Понтийской степи вдоль северных побережий Черного и Азовского морей. Интерес к скифам возник в начале XX века после археологических раскопок скифских погребальных курганов, которые пролили свет на удивительный и загадочный мир кочевников. Русские и украинские художники нашли в скифском искусстве источник для новых форм по аналогии с тем, как французские художники черпали вдохновение из африканской скульптуры.
На этой картине Малик обращается к традиционному мотиву скифской культуры — «животному стилю», изображая всадника, стреляющего из лука в оленя. Этот образ возникает на золотых, деревянных и металлических пластинах, которыми украшали скифских лошадей. С точки зрения Малика, путешествие вглубь времен — не менее экзотично, чем путешествие в дальние страны, как, например, Таити в работах Поля Гогена.
Образ скифа резонирует с тогдашним восприятием Российской империей себя как государства, находящегося между Востоком и Западом, а потому скиф становится частью характерного нарратива эпохи. В своей книге о периоде авангарда «Полутораглазый стрелец», поэт и критик Бенедикт Лившиц метафорически изображает Россию как «скифского воина, дикого всадника», вооруженного копьем, который «мчится в облаке радужной пыли, обернувшись лицом назад и только полглаза скосив на Запад».
***
Сюжет, зображений на картині, співвідноситься зі скіфським періодом далекого минулого. Приблизно у V столітті до н.е. кочові племена скіфів встановили царство в Понтійському степу вздовж північного узбережжя Чорного та Азовського морів. Інтерес до скіфів виник на початку XX століття після археологічних розкопок скіфських курганів, які пролили світло на дивовижний та загадковий світ кочівників. Російські та українські художники знайшли у скіфському мистецтві джерело нових форм за аналогією з тим, як французькі художники черпали натхнення з африканської скульптури.
На цій картині Малік звертається до традиційного мотиву скіфської культури — «тварини», зображуючи вершника, що стріляє з лука в оленя. Цей образ виникає на золотих, дерев'яних та металевих пластинах, якими прикрашали скіфських коней. З погляду Маліка, подорож углиб часів — не менш екзотична, ніж подорож у далекі країни, як, наприклад, Таїті на роботах Поля Гогена.
Образ скіфа резонує з тодішнім сприйняттям Російською імперією себе як держави, що перебуває між Сходом та Заходом, а тому скіф стає частиною характерного наративу епохи. У своїй книзі про період авангарду «Напівторокий стрілець», поет і критик Бенедикт Лівшиць метафорично зображує Росію як «скіфського воїна, дикого вершника», озброєного списом, який «мчить у хмарі райдужного пилу, обернувшись обличчям назад і лише півокза скосивши на Захід».
Исаак Малик | Ісаак Малік
Охота | Полювання
1918, масло, фанера | 1918, олія, фанера
Сюжет, изображенный на картине, соотносится со скифским периодом далекого прошлого. Приблизительно в V веке до н.э. кочевые племена скифов установили царство в Понтийской степи вдоль северных побережий Черного и Азовского морей. Интерес к скифам возник в начале XX века после археологических раскопок скифских погребальных курганов, которые пролили свет на удивительный и загадочный мир кочевников. Русские и украинские художники нашли в скифском искусстве источник для новых форм по аналогии с тем, как французские художники черпали вдохновение из африканской скульптуры.
На этой картине Малик обращается к традиционному мотиву скифской культуры — «животному стилю», изображая всадника, стреляющего из лука в оленя. Этот образ возникает на золотых, деревянных и металлических пластинах, которыми украшали скифских лошадей. С точки зрения Малика, путешествие вглубь времен — не менее экзотично, чем путешествие в дальние страны, как, например, Таити в работах Поля Гогена.
Образ скифа резонирует с тогдашним восприятием Российской империей себя как государства, находящегося между Востоком и Западом, а потому скиф становится частью характерного нарратива эпохи. В своей книге о периоде авангарда «Полутораглазый стрелец», поэт и критик Бенедикт Лившиц метафорически изображает Россию как «скифского воина, дикого всадника», вооруженного копьем, который «мчится в облаке радужной пыли, обернувшись лицом назад и только полглаза скосив на Запад».
***
Сюжет, зображений на картині, співвідноситься зі скіфським періодом далекого минулого. Приблизно у V столітті до н.е. кочові племена скіфів встановили царство в Понтійському степу вздовж північного узбережжя Чорного та Азовського морів. Інтерес до скіфів виник на початку XX століття після археологічних розкопок скіфських курганів, які пролили світло на дивовижний та загадковий світ кочівників. Російські та українські художники знайшли у скіфському мистецтві джерело нових форм за аналогією з тим, як французькі художники черпали натхнення з африканської скульптури.
На цій картині Малік звертається до традиційного мотиву скіфської культури — «тварини», зображуючи вершника, що стріляє з лука в оленя. Цей образ виникає на золотих, дерев'яних та металевих пластинах, якими прикрашали скіфських коней. З погляду Маліка, подорож углиб часів — не менш екзотична, ніж подорож у далекі країни, як, наприклад, Таїті на роботах Поля Гогена.
Образ скіфа резонує з тодішнім сприйняттям Російською імперією себе як держави, що перебуває між Сходом та Заходом, а тому скіф стає частиною характерного наративу епохи. У своїй книзі про період авангарду «Напівторокий стрілець», поет і критик Бенедикт Лівшиць метафорично зображує Росію як «скіфського воїна, дикого вершника», озброєного списом, який «мчить у хмарі райдужного пилу, обернувшись обличчям назад і лише півокза скосивши на Захід».
Израиль Мексин | Ізраїль Мексин
Карикатура на оперную певицу Марию Кузнецову | Карикатура на оперну співачку Марію Кузнєцову
1918, акварель, тушь, уголь и карандаш на крафт-бумаге | 1918, акварель, туш, вугілля та олівець на крафт-папері
Мария Кузнецова (1880–1966) была великолепной певицей сопрано и танцовщицей, дочерью признанного одесского художника Николая Кузнецова. Она была солисткой в Мариинском театре в Санкт-Петербурге, в Опера Гарнье и Опера-Комик в Париже, в Ковент-Гарден в Лондоне, основала Русскую Оперу на Елисейских полях в Париже.
Мария Кузнецова была известна не только как невероятно одаренная певица, но и как самая красивая оперная дива-актриса. Ее современники подчеркивали, что «она унаследовала южную красоту и восточный темперамент».
Мария начала свою театральную карьеру в качестве танцовщицы и стала известна благодаря блестящему исполнению испанских танцев с кастаньетами. На карикатуре она изображена в роли Кармен, исполняющей испанский танец. Карикатура выполнена в нео-примитивистском стиле (по классификации Мексина), и, очевидно, была нарисована во время серии выступлений Кузнецовой в Одессе в 1918 году — до того, как она обосновалась в Париже.
***
Марія Кузнєцова (1880–1966) була відомою співачкою сопрано та танцівницею, дочкою визнаного одеського художника Миколи Кузнєцова. Вона була солісткою в Маріїнському театрі в Санкт-Петербурзі, в Опера Гарньє та Опера-Комік у Парижі, в Ковент-Гарден у Лондоні, заснувала Російську Оперу на Єлисейських полях у Парижі.
Марія Кузнєцова була відома не лише як неймовірно обдарована співачка, а й як найкрасивіша оперна діва-актриса. Її сучасники наголошували, що «вона успадкувала південну красу та східний темперамент».
Марія розпочала свою театральну кар'єру як танцівниця і стала відома завдяки блискучому виконанню іспанських танців з кастаньєтами. На карикатурі вона зображена у ролі Кармен, яка виконує іспанський танець. Карикатура виконана в нео-примітивістському стилі (за класифікацією Мексина), і, очевидно, була намальована під час серії виступів Кузнєцової в Одесі 1918 року — до того, як вона влаштувалася у Парижі.
Израиль Мексин | Ізраїль Мексин
Карикатура на оперную певицу Марию Кузнецову | Карикатура на оперну співачку Марію Кузнєцову
1918, акварель, тушь, уголь и карандаш на крафт-бумаге | 1918, акварель, туш, вугілля та олівець на крафт-папері
Мария Кузнецова (1880–1966) была великолепной певицей сопрано и танцовщицей, дочерью признанного одесского художника Николая Кузнецова. Она была солисткой в Мариинском театре в Санкт-Петербурге, в Опера Гарнье и Опера-Комик в Париже, в Ковент-Гарден в Лондоне, основала Русскую Оперу на Елисейских полях в Париже.
Мария Кузнецова была известна не только как невероятно одаренная певица, но и как самая красивая оперная дива-актриса. Ее современники подчеркивали, что «она унаследовала южную красоту и восточный темперамент».
Мария начала свою театральную карьеру в качестве танцовщицы и стала известна благодаря блестящему исполнению испанских танцев с кастаньетами. На карикатуре она изображена в роли Кармен, исполняющей испанский танец. Карикатура выполнена в нео-примитивистском стиле (по классификации Мексина), и, очевидно, была нарисована во время серии выступлений Кузнецовой в Одессе в 1918 году — до того, как она обосновалась в Париже.
***
Марія Кузнєцова (1880–1966) була відомою співачкою сопрано та танцівницею, дочкою визнаного одеського художника Миколи Кузнєцова. Вона була солісткою в Маріїнському театрі в Санкт-Петербурзі, в Опера Гарньє та Опера-Комік у Парижі, в Ковент-Гарден у Лондоні, заснувала Російську Оперу на Єлисейських полях у Парижі.
Марія Кузнєцова була відома не лише як неймовірно обдарована співачка, а й як найкрасивіша оперна діва-актриса. Її сучасники наголошували, що «вона успадкувала південну красу та східний темперамент».
Марія розпочала свою театральну кар'єру як танцівниця і стала відома завдяки блискучому виконанню іспанських танців з кастаньєтами. На карикатурі вона зображена у ролі Кармен, яка виконує іспанський танець. Карикатура виконана в нео-примітивістському стилі (за класифікацією Мексина), і, очевидно, була намальована під час серії виступів Кузнєцової в Одесі 1918 року — до того, як вона влаштувалася у Парижі.
Израиль Мексин | Ізраїль Мексин
Танцовщица | Танцівниця
1917–1918, тушь и карандаш на бумаге | 1917–1918, туш та олівець на папері
Вдохновением для этой картины, вероятнее всего, стала великолепная танцовщица Эльза (Елизавета) Крюгер (1893–1941), дореволюционная «королева танго», которая эмигрировала из Одессы в 1920 году и выступала в парижском театре Де Л’Ателье и Русском романтическом балете в Берлине.
В 1917–1918 годах она появилась в Одессе. Один из ее современников писал в своих мемуарах, что она исполняла сольное танго, одетая в облегающий черный костюм, а ее лицо было покрыто полупрозрачной черной вуалью. Экспрессивный стиль танца Крюгер был юмористически описан в одной одесской газете: «Она танцует, как модель, и моделирует свой танец. Ее движения похожи на рвущийся вперед вихрь из прямых линий, переплетенных с изгибами, и должны быть приятным зрелищем для футуриста». Должно быть, хореографический стиль танцовщицы идеально подходил гротескному стилю Мексина.
***
Найімовірніше, зображено чудову танцівницю Ельзу (Єлизавету) Крюгер (1893–1941), дореволюційну «королеву танго», яка емігрувала з Одеси у 1920 році та виступала у паризькому театрі Де Л'Ательє .
1917-1918 року вона з'явилася в Одесі. Один з її сучасників писав у своїх мемуарах, що вона виконувала сольне танго, одягнена в чорний костюм, що облягає, а її обличчя було вкрите напівпрозорою чорною вуаллю. Експресивний стиль танцю Крюгер був гумористично описаний в одній одеській газеті: «Вона танцює як модель і моделює свій танець. Її рухи схожі на вихор, що рветься вперед, з прямих ліній, переплетених з вигинами, і повинні бути приємним видовищем для футуриста». Мабуть, хореографічний стиль танцівниці ідеально пасував гротескному стилю Мексина.
Израиль Мексин | Ізраїль Мексин
Танцовщица | Танцівниця
1917–1918, тушь и карандаш на бумаге | 1917–1918, туш та олівець на папері
Вдохновением для этой картины, вероятнее всего, стала великолепная танцовщица Эльза (Елизавета) Крюгер (1893–1941), дореволюционная «королева танго», которая эмигрировала из Одессы в 1920 году и выступала в парижском театре Де Л’Ателье и Русском романтическом балете в Берлине.
В 1917–1918 годах она появилась в Одессе. Один из ее современников писал в своих мемуарах, что она исполняла сольное танго, одетая в облегающий черный костюм, а ее лицо было покрыто полупрозрачной черной вуалью. Экспрессивный стиль танца Крюгер был юмористически описан в одной одесской газете: «Она танцует, как модель, и моделирует свой танец. Ее движения похожи на рвущийся вперед вихрь из прямых линий, переплетенных с изгибами, и должны быть приятным зрелищем для футуриста». Должно быть, хореографический стиль танцовщицы идеально подходил гротескному стилю Мексина.
***
Найімовірніше, зображено чудову танцівницю Ельзу (Єлизавету) Крюгер (1893–1941), дореволюційну «королеву танго», яка емігрувала з Одеси у 1920 році та виступала у паризькому театрі Де Л'Ательє .
1917-1918 року вона з'явилася в Одесі. Один з її сучасників писав у своїх мемуарах, що вона виконувала сольне танго, одягнена в чорний костюм, що облягає, а її обличчя було вкрите напівпрозорою чорною вуаллю. Експресивний стиль танцю Крюгер був гумористично описаний в одній одеській газеті: «Вона танцює як модель і моделює свій танець. Її рухи схожі на вихор, що рветься вперед, з прямих ліній, переплетених з вигинами, і повинні бути приємним видовищем для футуриста». Мабуть, хореографічний стиль танцівниці ідеально пасував гротескному стилю Мексина.
Одесса, мой родной город | Одеса, моє рідне місто
Орит Шахам Говер, главный куратор | Оріт Шахам Говер, головний куратор
Одесса — мой родной город, но я никогда там не была. Он вплетен в мои воспоминания с самого первого дня. Дома, в Одессе, было что-то вроде маяка, только я не знаю, что он освещал. Там познакомились мои дедушка и бабушка (Элиезер и Варда Штейнман); если бы он не мечтал стать писателем на иврите, а она — не мечтала бы стать оперной певицей, меня бы не существовало. В Одессе мой дедушка говорил моей бабушке, что любит ее почти так же сильно, как он любит иврит. Я не знаю, правда ли это, но это милая история. Мы — семья рассказчиков и не можем пройти мимо хорошей истории. В Одессе дедушка встретил Бялика, Гликсберга и Фихмана. Бялик умер до моего рождения, но я помню других двоих. Гликсберг был невысоким человеком в коричневом костюме-тройке и шляпе, которые носил постоянно — даже в августе в Тель-Авиве. Когда я была девочкой, мне казалось, что так выглядит «диаспора», сейчас я понимаю, что так выглядит «Одесса».
Дедушка упаковал одесскую повседневность и Одессу своей мечты и привез с собой в Тель-Авив. Ему не удалось восстановить их здесь, но у моего дедушки родился мой отец (Натан Шахам), здесь, в больнице на улице Бальфур. Бялик предложил больнице не брать плату за рождение сына у писателя Штейнмана, потому что однажды Штейнман станет важным писателем, а у молодых писателей нет денег. Судя по всему, ему удалось убедить сотрудников больницы.
Я часто бывала в Тель-Авиве. Для меня этот город связан с историями из детства моих родителей. Мой отец помнил Одессу, несмотря на то что он там не родился. Я помню Тель-Авив своих родителей, хотя я там не родилась. Эти два города переплетены в книгах моего отца, моего дедушки, и во мне. Таким образом, Одесса и Тель-Авив — мои родные города, несмотря на то что я не родилась ни в одном из них. Человек может выбирать свой родной город.
Орит Шахам Говер, главный куратор
АНУ — Музей еврейского народа
***
Одеса — моє рідне місто, але я там ніколи не була. Він вплетений у мої спогади з першого дня. Вдома в Одесі було щось на кшталт маяка, тільки я не знаю, що він висвітлював. Там познайомилися мої дідусь і бабуся (Елієзер та Варда Штейнман); якби він не мріяв стати письменником на івриті, а вона не мріяла б стати оперною співачкою, мене б не існувало. В Одесі мій дідусь казав моїй бабусі, що любить її майже так само сильно, як він любить іврит. Я не знаю, чи це правда, але це мила історія. Ми — родина оповідачів і не можемо пройти повз гарну історію. В Одесі дідусь зустрів Бяліка, Гліксберга та Фіхмана. Бялик помер до мого народження, але я пам'ятаю двох інших. Гліксберг був невисокою людиною в коричневому костюмі-трійці та капелюсі, які носив постійно — навіть у серпні в Тель-Авіві. Коли я була дівчинкою, мені здавалося, що так виглядає діаспора, зараз я розумію, що так виглядає Одеса.
Дідусь запакував одеську повсякденність та Одесу своєї мрії та привіз із собою до Тель-Авіва. Йому не вдалося відновити їх тут, але у мого діда народився мій батько (Натан Шахам), тут, у лікарні на вулиці Бальфур. Бялик запропонував лікарні не брати плату за народження сина у письменника Штейнмана, бо одного разу Штейнман стане важливим письменником, а молоді письменники не мають грошей. Здається, йому вдалося переконати співробітників лікарні.
Я часто бувала у Тель-Авіві. Для мене це місто пов'язане з історіями з дитинства моїх батьків. Мій батько пам'ятав Одесу, незважаючи на те, що він там не народився. Я пам'ятаю Тель-Авів своїх батьків, хоч я там не народилася. Ці два міста переплетені в книгах мого батька, мого дідуся і в мені. Таким чином, Одеса та Тель-Авів — мої рідні міста, незважаючи на те, що я не народилася в жодному з них. Людина може обирати своє рідне місто.
Оріт Шахам Говер, головний куратор
АНУ — Музей єврейського народу
Одесса, мой родной город | Одеса, моє рідне місто
Орит Шахам Говер, главный куратор | Оріт Шахам Говер, головний куратор
Одесса — мой родной город, но я никогда там не была. Он вплетен в мои воспоминания с самого первого дня. Дома, в Одессе, было что-то вроде маяка, только я не знаю, что он освещал. Там познакомились мои дедушка и бабушка (Элиезер и Варда Штейнман); если бы он не мечтал стать писателем на иврите, а она — не мечтала бы стать оперной певицей, меня бы не существовало. В Одессе мой дедушка говорил моей бабушке, что любит ее почти так же сильно, как он любит иврит. Я не знаю, правда ли это, но это милая история. Мы — семья рассказчиков и не можем пройти мимо хорошей истории. В Одессе дедушка встретил Бялика, Гликсберга и Фихмана. Бялик умер до моего рождения, но я помню других двоих. Гликсберг был невысоким человеком в коричневом костюме-тройке и шляпе, которые носил постоянно — даже в августе в Тель-Авиве. Когда я была девочкой, мне казалось, что так выглядит «диаспора», сейчас я понимаю, что так выглядит «Одесса».
Дедушка упаковал одесскую повседневность и Одессу своей мечты и привез с собой в Тель-Авив. Ему не удалось восстановить их здесь, но у моего дедушки родился мой отец (Натан Шахам), здесь, в больнице на улице Бальфур. Бялик предложил больнице не брать плату за рождение сына у писателя Штейнмана, потому что однажды Штейнман станет важным писателем, а у молодых писателей нет денег. Судя по всему, ему удалось убедить сотрудников больницы.
Я часто бывала в Тель-Авиве. Для меня этот город связан с историями из детства моих родителей. Мой отец помнил Одессу, несмотря на то что он там не родился. Я помню Тель-Авив своих родителей, хотя я там не родилась. Эти два города переплетены в книгах моего отца, моего дедушки, и во мне. Таким образом, Одесса и Тель-Авив — мои родные города, несмотря на то что я не родилась ни в одном из них. Человек может выбирать свой родной город.
Орит Шахам Говер, главный куратор
АНУ — Музей еврейского народа
***
Одеса — моє рідне місто, але я там ніколи не була. Він вплетений у мої спогади з першого дня. Вдома в Одесі було щось на кшталт маяка, тільки я не знаю, що він висвітлював. Там познайомилися мої дідусь і бабуся (Елієзер та Варда Штейнман); якби він не мріяв стати письменником на івриті, а вона не мріяла б стати оперною співачкою, мене б не існувало. В Одесі мій дідусь казав моїй бабусі, що любить її майже так само сильно, як він любить іврит. Я не знаю, чи це правда, але це мила історія. Ми — родина оповідачів і не можемо пройти повз гарну історію. В Одесі дідусь зустрів Бяліка, Гліксберга та Фіхмана. Бялик помер до мого народження, але я пам'ятаю двох інших. Гліксберг був невисокою людиною в коричневому костюмі-трійці та капелюсі, які носив постійно — навіть у серпні в Тель-Авіві. Коли я була дівчинкою, мені здавалося, що так виглядає діаспора, зараз я розумію, що так виглядає Одеса.
Дідусь запакував одеську повсякденність та Одесу своєї мрії та привіз із собою до Тель-Авіва. Йому не вдалося відновити їх тут, але у мого діда народився мій батько (Натан Шахам), тут, у лікарні на вулиці Бальфур. Бялик запропонував лікарні не брати плату за народження сина у письменника Штейнмана, бо одного разу Штейнман стане важливим письменником, а молоді письменники не мають грошей. Здається, йому вдалося переконати співробітників лікарні.
Я часто бувала у Тель-Авіві. Для мене це місто пов'язане з історіями з дитинства моїх батьків. Мій батько пам'ятав Одесу, незважаючи на те, що він там не народився. Я пам'ятаю Тель-Авів своїх батьків, хоч я там не народилася. Ці два міста переплетені в книгах мого батька, мого дідуся і в мені. Таким чином, Одеса та Тель-Авів — мої рідні міста, незважаючи на те, що я не народилася в жодному з них. Людина може обирати своє рідне місто.
Оріт Шахам Говер, головний куратор
АНУ — Музей єврейського народу
Сигизмунд Олесевич | Сигізмунд Олесевич
Гимн культуре (шарж на писателя Илью Ильфа) | Гімн культурі (шарж на письменника Іллю Ільфа)
1917, гуашь и тушь на бумаге | 1917, гуаш та туш на папері
Карикатура, изначально опубликованная в сатирическом журнале «Бомба», изображает Илью Ильфа (Илью Файнзильберга, 1897–1937), младшего брата Сандро Фазини и друга Олесевича. Ильф, который в будущем станет известным как автор сатирических романов «Двенадцать стульев» и «Золотой теленок», в молодости работал журналистом в одесской прессе. Шарж демонстрирует несколько его характерных черт, которые отмечали многие его друзья и современники: «Даже самая обычная кепка с рынка на его голове приобретала парижский вид. Монокль без оправы, помещенный на его бесформенный нос, подергивающийся от легкой скептической ухмылки, и африканские контуры его губ становились такими космополитичными, что никак нельзя в нем было распознать обычного советского гражданина».
В духе работ кубистов и футуристов, коллаж из фрагментов газетных статей служит фоном для карикатуры. Часть слова «типография» появляется на вывеске одного из зданий.
***
Карикатура, опублікована в сатиричному журналі «Бомба», зображує Іллю Ільфа (Іллю Файнзільберга, 1897–1937), молодшого брата Сандро Фазіні та друга Олесевича. Ільф, який у майбутньому стане відомим як автор сатиричних романів «Дванадцять стільців» та «Золоте теля», в молодості працював журналістом в одеській пресі. Шарж демонструє кілька його характерних рис, які відзначали багато його друзів і сучасників: «Навіть звичайнісінька кепка з ринку на його голові набувала паризького вигляду. Монокль без оправи, поміщений на його безформний ніс, що смикається від легкої скептичної усмішки, і африканські контури його губ ставали такими космополітичними, що ніяк не можна було в ньому розпізнати звичайного радянського громадянина».
У дусі робіт кубістів і футуристів, колаж із фрагментів газетних статей є тлом для карикатури. Частина слова «друкарня» з'являється на вивісці однієї з будівель.
Сигизмунд Олесевич | Сигізмунд Олесевич
Гимн культуре (шарж на писателя Илью Ильфа) | Гімн культурі (шарж на письменника Іллю Ільфа)
1917, гуашь и тушь на бумаге | 1917, гуаш та туш на папері
Карикатура, изначально опубликованная в сатирическом журнале «Бомба», изображает Илью Ильфа (Илью Файнзильберга, 1897–1937), младшего брата Сандро Фазини и друга Олесевича. Ильф, который в будущем станет известным как автор сатирических романов «Двенадцать стульев» и «Золотой теленок», в молодости работал журналистом в одесской прессе. Шарж демонстрирует несколько его характерных черт, которые отмечали многие его друзья и современники: «Даже самая обычная кепка с рынка на его голове приобретала парижский вид. Монокль без оправы, помещенный на его бесформенный нос, подергивающийся от легкой скептической ухмылки, и африканские контуры его губ становились такими космополитичными, что никак нельзя в нем было распознать обычного советского гражданина».
В духе работ кубистов и футуристов, коллаж из фрагментов газетных статей служит фоном для карикатуры. Часть слова «типография» появляется на вывеске одного из зданий.
***
Карикатура, опублікована в сатиричному журналі «Бомба», зображує Іллю Ільфа (Іллю Файнзільберга, 1897–1937), молодшого брата Сандро Фазіні та друга Олесевича. Ільф, який у майбутньому стане відомим як автор сатиричних романів «Дванадцять стільців» та «Золоте теля», в молодості працював журналістом в одеській пресі. Шарж демонструє кілька його характерних рис, які відзначали багато його друзів і сучасників: «Навіть звичайнісінька кепка з ринку на його голові набувала паризького вигляду. Монокль без оправи, поміщений на його безформний ніс, що смикається від легкої скептичної усмішки, і африканські контури його губ ставали такими космополітичними, що ніяк не можна було в ньому розпізнати звичайного радянського громадянина».
У дусі робіт кубістів і футуристів, колаж із фрагментів газетних статей є тлом для карикатури. Частина слова «друкарня» з'являється на вивісці однієї з будівель.
Шауль Черниховский, Одесса, 1892
Я верю
Перевод Л. Яффе
Смейся, смейся, что доныне
Я, мечтая и любя,
Свято верю в человека,
Верю в счастье и в тебя, —
Да, тельцу я золотому
Не пожертвовал душой,
Веря в душу человека
Верой мощной и живой.
Шауль Черниховский, Одесса, 1892
Я верю
Перевод Л. Яффе
Смейся, смейся, что доныне
Я, мечтая и любя,
Свято верю в человека,
Верю в счастье и в тебя, —
Да, тельцу я золотому
Не пожертвовал душой,
Веря в душу человека
Верой мощной и живой.
Фото экспозиции
Художники и писатели в рамках выставки | Художники та письменники у рамках виставки
(Маркус, псевд. М. Г.; 1880, Одесса —1939, Одесса) живописец, театральный художник, педагог, историк и теоретик искусства.
Лидер и председатель одесского Общества независимых художников (ОНХ). Учился живописи в мюнхенской Академии художеств и парижской Академии искусств. Был членом французского Société des artistes indépendants и участником парижских Салонов. В 1913–1917 гг. — постоянный сотрудник петербургских журналов «Аполлон» и «Маски». В 1917–1919 гг. — участник выставок Общества независимых художников.
Был автором программных статей одесских художников-модернистов «Язык живописи» (1914) и «Об искусстве и радости» (1916). В манифесте «Язык живописи» 1914 г. Гершенфельд писал, что «сюжет в картине не имеет значения», что современный художник «передаёт свои восприятия в красочных сочетаниях ярких, неожиданных и загадочных». В 1918 возглавлял «Свободную академию изящных искусств» Общества независимых художников, преподавал живописный контрапункт и историю искусств. В 1919–1920 гг. был членом правления одесского литературно-артистического клуба. В советский период не выставлялся, преподавал историю искусств.
***
(Маркус, псевд. М.Г.; 1880, Одеса — 1939, Одеса) живописець, театральний художник, історик та теоретик мистецтва, педагог.
Лідер та голова одеського Товариства незалежних художників. Навчався живопису в мюнхенській Академії мистецтв та паризькій Академії мистецтв. Був членом французького Société des artistes indépendants, брав участь у паризьких Салонах. У 1913–1917 співрацював із петербурзькими журналами «Аполлон» та «Маски». У 1917–1919 роках брав участь у виставках одеського Товариства незалежних художників. Був автором програмних статей одеських художників-модерністів «Мова живопису» (1914) та «Про мистецтво та радість» (1916). У Маніфесті «Мова живопису» 1914 року Гершенфельд писав, що «сюжет у картині немає значення», що сучасний художник «передає свої сприйняття в барвистих поєднаннях яскравих, несподіваних і загадкових». У 1918 році очолював Вільну академію образотворчих мистецтв Товариства незалежних художників, викладав мальовничий контрапункт та історію мистецтв. 1919–1920 був членом правління одеського літературно-артистичного клубу. За радянських часів не виставлявся, викладав історію мистецтв.
(псевд. Тео Фра; 1883, Бердичев — 1957, Одесса) живописец, педагог.
В 1897–1902 гг. учился в Одесском художественном училище. По окончании посещал мюнхенскую школу А. Ажбе. В 1906–1914 гг. жил в Париже, занимался в Академии изящных искусств у Габриэля Феррье. В 1917 вернулся в Одессу. В 1917–1919 гг. — участник выставок Общества независимых художников. В 1918 преподавал декоративную живопись в Свободной мастерской живописи и скульптуры. Уже в ранние годы приобрёл репутацию зрелого мастера с ярко выраженной индивидуальностью. В 1920–1949 гг. преподавал живопись и рисунок в Одесском художественном институте. Заведовал отделом западноевропейского искусства в Художественном музее Западного и Восточного искусства. В сталинский период борьбы с космополитизмом был отстранён от преподавания с обвинением в формализме. В 1957 в Киеве состоялась (посмертно) персональная выставка художника.
***
(псевд. Тео Фра; 1883, Бердичів — 1957, Одеса) живописець, педагог.
У 1897–1902 навчався в Одеському художньому училищі. Після закінчення відвідував мюнхенську школу Антона Ажбе. У 1906–1914 жив у Парижі, займався в Академії образотворчих мистецтв у Габріеля Ферр’є. У 1917-му повернувся до Одеси. У 1917–1919 роках брав участь у виставках одеського Товариства незалежних художників. У 1918 році викладав декоративний живопис у Вільній майстерні живопису та скульптури. Уже в ранні роки набув репутації зрілого майстра з яскраво вираженою індивідуальністю. У 1920–1949 викладав живопис та малюнок в Одеському художньому училищі. Завідував відділом західноєвропейського мистецтва в одеському Музеї західного та східного мистецтва. У сталінський період боротьби з космополітизмом його було усунуто від викладання зі звинуваченням у формалізмі. 1957 року в Києві відбулася посмертна персональна виставка художника.
(псевд. Нюрэн; 1887, Елисаветград — 1979, Москва) живописец, график, педагог, мемуарист.
Учился в одесском Художественном училище. В 1911–1912 гг. занимался в частных парижских академиях вместе с М. Шагалом, П. Кременем. В 1913 вернулся в Одессу. Один из лидеров одесского Общества независимых художников. В 1918–1919 гг. руководил Свободной мастерской живописи и скульптуры. Одесская критика видела в нём «одного из серьёзных адептов новой живописи, задекларированной Парижем». Был другом семьи коллекционера и общественного деятеля Якова Перемена. Осенью 1919 г. уехал из Одессы. Жил в Москве. С 1922 г. преподавал во ВХУТЕМАСе, читал лекции по современному западному искусству. 1922–1925 гг. был художественным рецензентом газеты «Правда». Автор воспоминаний о В. Маяковском, Э. Багрицком, И. Бабеле, П. Кончаловском, и др.
***
(псевд. Нюрен; 1887, Єлисаветград — 1979, Москва) живописець, графік, педагог, мемуарист.
Навчався в Одеському художньому училищі. У 1911–1912 займався в приватних паризьких академіях разом із Марком Шагалом, Пінхусом Кремінем. У 1913 році повернувся до Одеси. Один із лідерів одеського Товариства незалежних художників. У 1918–1919 керував Вільною майстернею живопису та скульптури. Одеська критика бачила в ньому «одного із серйозних адептів нового живопису, продекларованого Парижем». Був другом сім’ї колекціонера та громадського діяча Якова Перемена. Восени 1919 року виїхав з Одеси. Жив у Москві. З 1922 викладав у ВХУТЕМАСі, читав лекції із сучасного західного мистецтва. 1922–1925 роках був художнім рецензентом газети «Правда». Автор спогадів про В. Маяковського, Е. Багрицького, І. Бабеля, П. Кончаловського та інших.
(1880, Елисаветград — 1975, Москва) живописец, график.
Учился живописи в Одессе. В начале 1910-х побывал в Париже. Один из ведущих участников одесского Общества независимых художников. В 1918 входил в комитет по организации выставки художников-евреев в Одессе наряду с Т. Фраерманом и А. Нюренбергом (не состоялась). Преподавал в одесской Свободной мастерской живописи и скульптуры, а также в Детской академии при мастерской. В 1919–1921 гг. работал как плакатист. Позднее жил в Подмосковье. Занимался преподавательской деятельностью.
***
(1880, Єлисаветград — 1975, Москва) художник, графік.
Навчався живопису в Одесі. На початку 1910-х побував у Парижі. Один із провідних учасників одеського Товариства незалежних художників. У 1918 році входив до комітету з організації виставки художників-євреїв в Одесі поряд із Теофілом Фраєрманом та Амшеєм Нюренбергом (не відбулася). Викладав в одеській Вільній майстерні живопису та скульптури, а також у Дитячій академії при майстерні. У 1919–1921 роках працював як плакатист. Пізніше жив у Підмосков’ї. Займався викладацькою діяльністю.
(псевд., также Al Fas; наст. Александр (Сруль Арье) Файнзильберг (1893, Киев — 1944, Аушвиц)) график, фотограф.
Старший брат писателя Ильи Ильфа. Учился в Одесском художественном училище. Сотрудничал с одесскими сатирическими журналами «Крокодил» (1911–1912) и «Бомба» (1917). Слыл «местным богом графики» в среде товарищей-карикатуристов. Автор обложек поэтических альманахов модернистской поэзии. 1917–1919 гг. — член Общества независимых художников и участник выставок. Автор манифеста «Анри Руссо». В начале 1922 г. эмигрировал во Францию. В письме к американским родственникам Фазини писал: «Выбирать Россию сейчас как поприще — значит выбирать смерть. Представить себе, что такое Россия теперь, человеческому уму невозможно. Это нужно увидеть собственными глазами, и только тогда можно понять». Жил в Париже. Работал фотографом, печатался в парижском еженедельнике «VU», экспонировал работы на Международной выставке в Париже (1937). В 1942 погиб вместе с женой в Аушвице. В коллекции Перемена сохранились его ранние рисунки одесского периода, отмеченные влиянием неопримитивизма. Собрание Оскара Геза (Хайфский университет) включает сюрреалистические работы парижского периода художника начала 1930-х.
***
(псевд., також Al Fas; справжнє Олександр (Сруль Ар’є) Файнзільберг (1893, Київ — 1944, Аушвіц) графік, фотограф.
Старший брат письменника Іллі Ільфа. Навчався в Одеському художньому училищі. Співпрацював з одеськими сатиричними журналами «Крокодил» (1911–1912) та «Бомба» (1917). Вважався «місцевим богом графіки» серед товаришів-карикатуристів. Автор обкладинок поетичних альманахів модерністської поезії. 1917–1919 — член Товариства незалежних художників та учасник виставок. Автор маніфесту «Анрі Руссо». На початку 1922 року емігрував до Франції. У листі до американських родичів Фазіні писав: «вибирати Росію зараз як поприще — значить обирати смерть. Уявити, що таке Росія тепер, людському розуму неможливо. Це потрібно побачити на власні очі, і лише тоді можна зрозуміти». Жив у Парижі. Працював фотографом, друкувався в паризькому тижневику «VU», експонував роботи на Міжнародній виставці в Парижі (1937). У 1942 році загинув разом із дружиною в Аушвіці. У колекції Якова Перемена збереглися його ранні малюнки одеського періоду, відзначені впливом неопримітивізму. Зібрання Оскара Геза (Хайфський університет) включає сюрреалістичні роботи паризького періоду художника початку 1930-х.
(1896, Одесса — д. с. неизвестна) график, живописец.
В 1912–1914 гг. учился в Одесском художественном училище. С 1916 по 1919 гг. — участник выставок одесского Общества независимых художников. С 1915 до начала 1920-х на страницах одесских сатирических журналов (в том числе, популярной «Бомбы») регулярно печатались рисунки со сценами в варьете и ночном кафе, шаржи на деятелей культуры и театрального мира «одесского Тулуз-Лотрека» И. Мексина. В начале 1920-х уехал в Москву. Возможно, был репрессирован в 1937 во время сталинского террора.
***
(1896, Одеса — дата смерті невідома) графік, живописець.
У 1912–1914 роках навчався в Одеському художньому училищі. З 1916 до 1919 року учасник виставок одеського Товариства незалежних художників. З 1915 до початку 1920-х на сторінках одеських сатиричних журналів, у тому числі в популярній «Бомбі», регулярно друкувалися малюнки зі сценами у вар’єте та нічному кафе, шаржі на діячів культури та театрального світу «одеського Тулуз-Лотреку» І. Мексина. На початку 1920-х виїхав до Москви. Можливо, був репресований 1937 року.
(псевд. О. S., Сигма, Sigismond, Olesiewitcz, 1891–1972, Париж) живописец, график, иллюстратор, декоратор.
Учился живописи в Одессе. В середине 1910-х жил в Париже. В начале Первой мировой войны вернулся в Россию. Участвовал в выставках одесского Общества независимых художников. Сотрудничал с одесским сатирическим журналом «Бомба» (1917). С начала 1920-х эмигрировал во Францию, жил в Париже. Работал как декоратор и иллюстратор книг. В 1933 участвовал в Le Salon D’Automne.
***
(псевд. О.S., Сігма, Sigismond, Olesiewitcz, 1891–1972, Париж) живописець, графік, ілюстратор, декоратор.
Навчався живопису в Одесі. У середині 1910-х жив у Парижі. На початку Першої світової війни повернувся до Російської імперії. Брав участь у виставках одеського Товариства незалежних художників. Співпрацював з одеським сатиричним журналом «Бомба» (1917). На початку 1920-х емігрував до Франції, жив у Парижі. Працював як декоратор та ілюстратор книг. У 1933 брав участь у Le Salon D’Automne.
(1898, Кодыма, Одесской обл. — 1967, Харьков) живописец и театральный художник.
Учился живописи в Одессе. С 1918 г. экспонировал работы на выставках Общества независимых художников, участник Свободной мастерской живописи и скульптуры во главе с А. Нюренбергом. В начале 1920-х начал работать как театральный художник в Харьковском театре музыкальной комедии, с 1938 г. стал его главным художником. Участник множества выставок в Украине.
***
(1898, Кодима, Одеська область — 1967, Харків) живописець та театральний художник.
Навчався живопису в Одесі. З 1918 року експонував роботи на виставках Товариства незалежних художників, учасник Вільної майстерні живопису та скульптури на чолі з Амшеєм Нюренбергом. На початку 1920-х почав працювати як театральний художник у харківському Театрі музичної комедії, з 1938 року став його головним художником. Учасник багатьох виставок в Україні.
(1892, Бахчисарай — д. с. неизвестна) живописец, график.
В 1915 окончил Одесское художественное училище. Участник Свободной мастерской живописи и скульптуры во главе с А. Нюренбергом. Участвовал в выставке Общества независимых художников в 1918. Дальнейшая судьба неизвестна.
***
(1892, Бахчисарай — дата смерті невідома) живописець, графік.
У 1915 році закінчив Одеське художнє училище. Учасник Вільної майстерні живопису та скульптури на чолі з Амшеєм Нюренбергом. Брав участь у виставці Товариства незалежних художників у 1918 році. Подальша доля невідома.
(Ицхок-Лейб; 1862, Одесса — 1945, Оксфорд) художник, график, книжный иллюстратор.
Отец поэта и писателя Бориса Пастернака. Учился живописи и рисунку в Одессе, Мюнхене и Москве. Автор иллюстраций к роману «Война и мир» Л. Толстого. По приглашению писателя гостил с семьей в Ясной поляне и создал многочисленные портреты Толстого. В 1921 уехал в Берлин. Там сблизился с художниками Максом Либерманом и Германом Штруком. В 1922–1933 гг. Пастернак часто бывал в Берлине и присутствовал на встречах сионистских деятелей с участием Х. Вейцмана, Н. Соколова, Д. Фришмана и других. Дружил с поэтом Х. Н. Бяликом, который написал о нём монографию «Пастернак. Жизнь и творчество». В 1923 Пастернак опубликовал альбом с портретами Х. Н. Бялика, Х. Соколова, И. Энгеля и др. В том же году в журнале «Ха-Олам» в Берлине, посвящённом 50-летию Х. Н. Бялика, были опубликованы воспоминания Пастернака о встречах с поэтом. В 1924 участвовал в экспедиции писателей и художников в Палестину, сделал десятки рисунков и этюдов. В 1932 состоялась выставка произведений художника в академии Бецалель. В 1938, после прихода к власти нацистов, переехал в Лондон, а затем поселился в Оксфорде, где жил до последних дней.
***
(Іцхок-Лейб; 1862, Одеса — 1945, Оксфорд) художник, графік, книжковий ілюстратор.
Батько поета та письменника Бориса Пастернака. Навчався живопису та малюнку в Одесі, Мюнхені та Москві. Автор ілюстрацій до роману «Війна та мир» Лева Толстого. На запрошення письменника гостював із сім’єю у Ясній поляні та створив численні портрети Толстого. У 1921 році виїхав до Берліна. Там зблизився з художниками Максом Ліберманом та Германом Штруком. У 1922–1933 роки Пастернак часто в Берліні був присутній на зустрічах сіоністських діячів за участю Х. Вейцмана, Н. Соколова, Д. Фрішмана та інших. Дружив із поетом Х.-Н. Білком, який написав про нього монографію «Пастернак. Життя та творчість». У 1923 році Пастернак опублікував альбом із портретами Х.-Н. Бяліка, Х. Соколова, І. Енгеля та ін. У тому ж році в журналі «Ха-Олам» у Берліні, присвяченому 50-річчю Бяліка, були опубліковані спогади Пастернака про зустрічі з поетом. У 1924 році брав участь в експедиції письменників та художників до Палестини, зробив десятки малюнків та етюдів. У 1932 році відбулася виставка творів художника в академії Бецалель. У 1938 році, після приходу до влади нацистів, переїхав до Лондона, а потім оселився в Оксфорді, де мешкав до останніх днів.
(1904, Пинск — 1970, Тель-Авив) художник, график, мемуарист.
Семья художника переехала в Одессу, когда ему было два года. Отец получил должность главного раввина Одессы. В 1918–1924 гг. занимался в Детской академии при Свободной мастерской живописи и скульптуры во главе с А. Нюренбергом, а затем в Одесской художественной академии. В начале 1920-х побывал в Москве, где познакомился с работами Поля Сезанна и постимпрессионистов, оказавшими большое влияние на его творчество. В 1925 репатриировался в Эрец-Исраэль по студенческой визе академии Бецалель. В Тель-Авиве сначала поселился в доме коллекционера и общественного деятеля Якова Перемена. Создал большую портретную галерею израильских деятелей искусства и литературы. Был в числе основателей Ассоциации израильских художников и скульпторов. Являлся советником мэра Тель-Авива Меира Дизенгофа при создании Тель-Авивского музея изобразительных искусств. Трижды лауреат премии им. Меира Дизенгофа (1936, 1937 и 1956 гг.). Дружил с Х. Н. Бяликом, и в 1945 опубликовал книгу «Бялик день за днём» со своими иллюстрациями. Мемуары Гликсберга «Хранимые в сердце» (1975), где многие главы посвящены Одессе, вышли через несколько лет после смерти художника.
***
(1904, Пінськ — 1970, Тель-Авів) художник, графік, мемуарист.
Сім’я художника переїхала до Одеси, коли йому було два роки. Батько отримав посаду рабина в Одесі. У 1918–1924 займався в Дитячій академії при Вільній майстерні живопису та скульптури на чолі з Амшеєм Нюренбергом, а потім в Одеському художньому училищі. На початку 1920-х років побував у Москві, де познайомився з роботами Поля Сезанна та постімпресіоністів, які мали великий вплив на його творчість. У 1925 році репатріювався в Ерец-Ісраель за студентською візою академії Бецалель. У Тель-Авіві спочатку оселився в будинку колекціонера та громадського діяча Якова Перемена. Створив велику портретну галерею ізраїльських митців та літераторів. Був серед засновників Асоціації ізраїльських художників та скульпторів, радником мера Тель-Авіва Меіра Дізенгофа під час створення Тель-Авівського художнього музею. Тричі лауреат премії ім. М. Дізенгофа в 1936, 1937 та 1956 роках. Товаришував із Бяліком. У 1945 році опублікував книгу «Бялік день за днем» зі своїми ілюстраціями. Мемуари Гліксберга «Збережені в серці» (1975), де багато розділів присвячені Одесі, вийшли через кілька років після смерті художника.
(Эммануил; 1900, Липники — 1941, погиб под Москвой) художник, график, театральный дизайнер.
В 1922–1926 гг. учился в Киевском художественном институте в мастерской художника-монументалиста Михайло Бойчука, представителя национального украинского культурного возрождения ХХ века. В 1928 под руководством своего учителя расписал фресками Крестьянский санаторий под Одессой. В 1929 был назначен директором отдела искусства Музея еврейской культуры в Одессе. В начале 1930-х был отстранён от всех должностей из-за разгромной кампании против художников украинского авангарда, которая была направлена против Бойчука и его учеников. В 1934 переехал в Москву. В ноябре 1941 г., во время Второй мировой войны, пошел добровольцем в ополчение, погиб в боях под Москвой.
***
(Еммануїл; 1900, Липники, Житомирська область — 1941, загинув під Москвою) художник, графік, театральний дизайнер.
У 1922–1926 роках навчався в Київському художньому інституті в майстерні художника-монументаліста Михайла Бойчука, представника національного українського культурного відродження ХХ століття. У 1928 році під керівництвом свого вчителя брав участь у створенні фресок у Селянському санаторії під Одесою. У 1929 році очолив відділ мистецтва в одеському Музеї єврейської культури. На початку 1930-х його було відсторонено від усіх посад через розгромну кампанію проти художників українського авангарду, яка була спрямована проти Бойчука та його учнів. У 1934 році переїхав до Москви. У листопаді 1941 року, під час Другої світової війни, пішов добровольцем в ополчення, загинув у боях під Москвою.
(1873, Ивница, Житомирский уезд, Волынская губерния,
Российская империя — 1934, Вена) — еврейский поэт и прозаик, классик современной поэзии на иврите, автор поэзии на идише. Несмотря на то, что Бялик считается национальным поэтом Израиля, его пребывание на Святой Земле было мало продуктивным. Самые известные стихотворения он написал, находясь в Одессе, куда впервые приехал в 1892 году. Там вместе с Йехошуа Равницким и другими писателями он основал издательство «Мория», которое было закрыто с приходом коммунистических властей, но впоследствии возродилось как издательство «Двир», которое существует до сих пор. Благодаря помощи Максима Горького в 1921 году Бялик смог покинуть Советский Союз, сначала отправившись в Берлин, а затем в Палестину. Спустя 10 лет его смерть вызвала много горя среди еврейского населения Эрец-Исраэль, на похороны пришли примерно 100 000 человек.
(1875, Михайловка — 1943, Иерусалим) — еврейский поэт, переводчик, врач. Шауль Черниховский начал писать баллады на иврите и публиковать свои первые стихотворения в десятилетнем возрасте. В 15 лет он переехал в Одессу, и в 1898 году опубликовал первое собрание стихотворений «Видения и мелодии». Черниховский много писал о природе и широко использовал источники из еврейской и древнегреческой культуры. Хорошо владел языками и перевёл «Илиаду» и «Одиссею» Гомера на иврит. В Одессе работал врачом. В 1922 году ему удалось покинуть Советский Союз, и в 1931 году он поселился в Тель-Авиве.
(при рождении — Вольф Евнович Жаботинский; 1880, Одесса — 1940, Нью-Йорк) — поэт, переводчик и основатель ревизионистского движения, родился в Одессе и был одним из её самых преданных почитателей. На протяжении всей жизни сочетал литературу и творчество с политикой и борьбой за права еврейского меньшинства в царской России. В 1901 году во время учебы в юридическом училище приехал в Одессу погостить. Но вместо того чтобы вернуться в Италию, решил остаться и писать для газеты «Одесские новости». Его жизнь в Одессе была нелегкой: власти считали Жаботинского подозрительным персонажем, запрещали его пьесы, а однажды даже заключили в тюрьму на несколько недель. После погромов в Бессарабии он убеждал лидеров еврейских общин в необходимости создания защитных отрядов. В этот период его активная сионистская деятельность по-настоящему началась. Во время Первой мировой войны Жаботинский был одним из основателей Еврейского легиона Британских вооруженных сил, участвовал в войне в Палестине, где командовал Первым батальоном легиона. В 1920 году создал Отряд еврейской обороны для борьбы с бунтовщиками в Иерусалиме. Британцы арестовали его и приговорили к длительному заключению, но в конечном итоге он был помилован и освобожден. В 1920-х годах основал движение БЕЙТАР и опубликовал своё знаменитое эссе «Железная стена». Позже присоединился к тем, кто дезертировал из Хаганы, чтобы создать Иргун (Национальная военная организация), и стал её Верховным главнокомандующим. Во время Второй мировой войны путешествовал по Соединенным Штатам, объясняя необходимость создания еврейской армии. Там он и скончался, убитый горем от сгущающихся туч войны.
(1892, Ободовка, Ольгопольский уезд, Подольская губерния — 1970, Тель-Авив) — еврейский писатель и эссеист. Начал публиковать прозаические произведения на иврите и идише в молодости, когда готовился стать раввином. Штейнман был другом Бялика, который помог ему избежать призыва в царскую армию. После Революции стал ярым коммунистом и в 1919 году переехал в Одессу, где издавал лифлеты «Еврейский коммунист» и позже журнал «Колот» (пер. — «Голоса»). Через два года он потерял веру в коммунизм и в 1921 году уехал в Варшаву вместе со своей женой Вардой, которая притворилась беременной и вывезла его произведения, спрятав их под платьем. В 1924 году он с семьей эмигрировал в Эрец-Исраэль и поселился в Тель-Авиве. Был редактором еврейского литературного журнала «Катувим» Ассоциации еврейских писателей. За свою работу получил множество наград, включая Премию Израиля. Штейнман был отцом писателей Давида и Натана Шахам и дедушкой писательницы Орит Шахам-Говер, главного куратора АНУ.
(букв. «один из народа»; настоящее имя — Ушер Исаевич (Ашер Хирш) Гинцберг; 1856, Сквира, Киевская губерния, Российская империя — 1927, Тель-Авив, Британский мандат в Палестине) — еврейский писатель-публицист и философ. Родился в хасидской семье в Сквире, вырос в Одессе. Обучался философии, наукам и языкам. Несмотря на то, что верил в важность традиции, со временем отдалился от религии и стал лидером движения Ховевей Цион. Чтобы обеспечить себя средствами к существованию, работал на водочной фабрике своего отца в Одессе. Был основателем и первым редактором известного журнала «Хашилоах», выпускавшегося в Одессе. Ахад Хаам считается основателем «духовного сионизма». По его мнению, Эрец-Исраэль предназначен быть не физическим убежищем для евреев, но решением их духовных и культурных проблем, а также моральным маяком.
(1859, Одесса, Херсонская губерния, Российская империя —1944, Тель-Авив) — еврейский писатель, публицист, редактор и издатель, журналист. Писал на иврите и идиш. Учился в иешиве в Одессе, после свадьбы переехал в соседний город. В 20 лет начал публиковать эссе о возвращении в Сион. Равницкий вместе с Шолом-Алейхемом вели колонку «Кевурат Софрим» в газете «Ха-Мелиц», используя псевдонимы Элдад и Медад. Он руководил одесским отделением тайного общества «Бенеи Моше», основанного Ахад Хаамом в 1889 году для обеспечения личной преданности делу духовного возрождения еврейского народа и возвращения в Эрец-Исраэль. В 1891 году Равницкий опубликовал стихотворение «Эль ха-Ципор» («К птице») в первом номере журнала. В Одессе Хаам и Бялик собирали материалы для «Книги легенд» («Сефер ха-Аггада»). Со временем они стали хорошими друзьями и соратниками, и вместе основали еврейское издательство «Мория», а позже и издательство «Двир». Оба иммигрировали в Эрец-Исраэль в 1921 году, где их дружба продолжилась.
(псевд. «Менделе-книгопродавец», Шолем-Янкев (Яков) Абрамович; 1835 (1836), Копыль, Слуцкий уезд, Минская губерния, в настоящее время Минская область Белоруссии — 1917, Одесса) — еврейский писатель, основоположник современной светской литературы на языке идиш и иврите. Переехал в Одессу в 1881 году, где зарабатывал на жизнь, возглавляя традиционную Еврейскую школу (Талмуд Тора). После неудавшейся революции 1905 года и последующих погромов он покинул город на несколько лет, но в конце концов вернулся. Возглавлял Одесское литературное общество, членами которого были Ахад Хаам и Бялик, оба были значительно моложе. Не менее важно то, что Мендель считается основателем нового стиля письма на иврите. Был похоронен на старом еврейском кладбище Одессы, но после разрушения кладбища его перезахоронили на христианском кладбище под большой звездой Давида.
(1843, Кедайняй, Ковенский уезд, Ковенская губерния, Российская империя — 1910, Одесса, Херсонская губерния, Российская империя) — еврейский писатель и общественный деятель, считается одним из основателей литературы Хаскалы (еврейского движения Просвещения в восточной Европе). В возрасте 13 лет обручился с девочкой 11 лет, и они поженились через два года, переехав жить к ее родителям. В своих статьях для газеты «Ха-Мелиц» критиковал тенденцию к строгому толкованию религиозных заповедей, что вызывало гнев раввинов Литвы. В 1869 году вместе с женой переехал в Одессу, но ему было трудно адаптироваться к «духу мошенничества и ереси» этого космополитичного города, и он боролся против того, что считал беззаконием. Изначально думал, что решением еврейской проблемы станет создание еврейских общин, но погромы по всей Российской империи убедили его поддержать иммиграцию в Эрец-Исраэль и присоединиться к движению Ховевей Цион. Его автобиография «Хатот Неурим» («Грехи юности», 1876 года) была популярна среди молодых еврейских читателей.
(при рождении Йосл-Гдале Кло́узнер, Йосеф Гедалия Клаузнер; 1874, Олькеники, Виленская губерния — 1958, Тель-Авив) — еврейский историк, литературовед, лингвист, сионистский и общественный деятель, один из инициаторов возрождения еврейской культуры, лауреат Премии Израиля (1958). Автор «Истории Второго храма», в 5 томах (1949). Первый редактор «Еврейской энциклопедии» на иврите. Служил директором Новой школы для еврейских учителей в Одессе, и в 1903 году заменил Ахад Хаама на должности редактора журнала «Ха-Шилоах». На этих страницах он печатал, в том числе, стихи Черниховского, которые Ахад Хаам отказался публиковать из-за их откровенных эллинистических мотивов. Клаузнер эмигрировал в Эрец-Исраэль в 1919 году на борту судна «Руслан» вместе с другими влиятельными личностями нового еврейского общества. Он был одним из основателей Еврейского университета и первым ректором его факультета литературы на иврите. В 1949 году был кандидатом на должность первого президента Государства Израиль, но проиграл Хаиму Вейцману.
(псевд. Олтэр Гутман; также известен как Симха Бен-Цион Алтер Гутман; 1870, Теленешты, Оргеевский уезд, Бессарабская губерния, Российская Империя — 1932, Тель-Авив) — еврейский писатель и журналист. Писал на иврите и идише. Отец художника Нахума Гутмана. Родился в Теле́не́шты (в нынешней Молдове) и с детства начал публиковать рассказы, главным образом, на идише. В 1899 году переехал в Одессу, где вместе с Бяликом преподавал иврит в «реформированном хедере». Через два года вместе с Бяликом и Йехошуа Равницким основал издательство «Мория» и опубликовал учебник по ивриту «Бен-Ами» и «Сиппурей ха-Микра ла-еладим» (Библейские рассказы для детей). В 1905 году после погромов в Одессе эмигрировал в Эрец-Исраэль с желанием продолжить деятельность Литературной республики Одесса. Преподавал в школе для девочек в Неве-Цедек и возглавлял литературное общество, членами которого были Йосеф Хаим Бренер, Иехуда Бурла и Шмуэль Йосеф Агнон. С. Бен-Цион был пионером литературной журналистики в Эрец-Исраэль, основал журнал «Ха-Омер» (1905-1907). В печать вышло всего два выпуска, но журнал считается очень значимым, в том числе потому, что именно здесь Шмуэль Йосеф Агнон опубликовал рассказ «Агунот» («Связанные женщины»), откуда и произошел его псевдоним. С. Бен-Цион также был первым редактором молодёжного ежемесячного журнала «Моледет». Был редактором литературного приложения к газете «Хадашот ха-Арец» («Новости страны»), которое позже стало газетой «Хаарец». В 1909 году стал одним из основателей товарищества Ахузат-Байт, построившего одноименный квартал, из которого вырос современный Тель-Авив.
(наст. Соломон Наумович (Шо́лом Но́хумович) Рабинович; 1859, Переяслав, Полтавская губерния, Российская империя — 1916, Нью-Йорк, США) — еврейский писатель и драматург, один из основоположников современной художественной литературы на идише (наряду с Менделе Мойхер-Сфоримом), в том числе детской. Писал также на иврите и на русском языке. Вырос в селе Воронков, которое стало прототипом вымышленного городка Касриловка в его произведениях. В возрасте 20-ти лет начал публиковаться в еженедельнике «Ха-Мелиц», используя псевдонимы, чтобы избежать критики своего отца. В 1888 году Шолом-Алейхем основал издательство «Ди Идише Фолксбиблиотек» (Библиотека еврейского народа), которое опубликовало произведения ведущих писателей на идише того времени. Получил наследство и занялся бизнесом, но потерял деньги и оказался в долгах. В 1890 году, вернув долги, он переехал в Одессу и стал одним из основателей Одесского комитета Ховевей Цион. Через год начал публикацию известной серии рассказов о еврейском торговце Менахем-Менделе, мечтающем разбогатеть, но терпящем неудачу во всех своих начинаниях. В 1893 году Шолом-Алейхем вернулся в Киев — который в своих произведениях он называет «Егупец» — и начал публиковать рассказы о Тевье Молочнике, на которых основан популярный мюзикл «Скрипач на крыше». Оставшись без гроша в кармане после неудавшейся революции 1905 года, он переехал в Соединенные Штаты. В 1909 году сторонники устроили в его честь благотворительные ужины, а вырученные средства использовали для выкупа у издателей прав на его произведения, таким образом, облегчив финансовые проблемы, преследовавшие писателя на протяжении всей жизни. Шолом-Алейхем заболел туберкулезом и умер в Нью-Йорке в 1916 году. Во время его похорон на улицах города собрались сотни тысяч скорбящих евреев.
(1881, Бельцы, Бессарабская губерния — 1958, Тель-Авив) — поэт, писатель и редактор. Изучал литературу на иврите по произведениям Ахад Хаама и Менделя Мойхер-Сфорима. В возрасте 20 лет переехал в Одессу, чтобы быть ближе к Бялику и Ахад Хааму, а в 1903 году перебрался в Варшаву. В 1912 году эмигрировал в Эрец-Исраэль по приглашению Союза учителей Израиля возглавить ежемесячный журнал «Моледет». Два года спустя переехал в Берлин, приняв приглашение стать редактором Hebrew monthly. Он намеревался продолжать издавать журнал в Османской Палестине, но начало Первой мировой войны помешало его планам. Вместо этого Фихман вернулся в Одессу, где работал в издательстве «Мориа». Переехал в Эрец-Исраэль в 1927 году и стал редактором «Мознаим», журнала Ассоциации еврейских писателей. Он опубликовал более 300 книг, а также считался одним из самых важных литературных критиков своего времени. Получил Премию Израиля в 1957 году. Среди его самых известных стихотворений — «Агада» («Легенда»; также известная как «Аль-Сефат Ям Кинерет» — «На берегу Галилейского моря») и «Орха Бамидбар» ( «Караван в пустыне»).
Благодарности | Подяки
Главный куратор | Головний куратор |
д-р Орит Шахам-Говер | д-р Оріт Шахам-Говер
Руководитель | Менеджер виставки |
Михал Хуминер | Міхаль Гумінер
Кураторы | Куратори |
Леся Войскун, Асаф Галай | Леся Войскун, Асаф Галай
Координатор выставочных проектов | Реєстратор |
Рая Сапир | Рая Сапір
Графический дизайнер | Графічний дизайнер |
Кфир Малка | Кфір Малка
Монтаж | Встановлення |
Евгений Колосов | Євген Колосов
Свет | Світло |
Яир Мизрахи | Яір Мізрахі
Режиссер | Режисер |
Айяла Сарот | Аяла Сарот
Фотограф | Фотограф |
Ури Акерман | Урі Аккерман
Ассистент фотографа | Помічник фотографа |
Миха Варчайзер Эфрон | Міха Вархайзер Ефрон
Экспонаты для выставки предоставили | Позичальники |
Ница и Дэнни Перемен, Рэйчел и Гидеон Перемен, Белла Калев, Ноам Гликсберг, Александр и Микки Шехтман, Тель-Авивский музей изобразительных искусств, Музей Израиля, Хайфский университет, Центральная библиотека Сураски, Тель-Авивский ниверситет, Архив еврейского образования в Израиле и диаспоре Авиезера Йеллина, Тель-Авивский университет, Библиотека Мельмана, Исследовательский центр диаспоры Гольдштейн-Горен, Тель-Авивский университет | Ніца і Дані Перемен, Рахель і Гідеон Перемен, Белла Калєв, Ноам Гліксберг, Олександр і Міккі Шехтман, Тель-Авівський музей мистецтв, Музей Ізраїлю, Хайфський університет, Центральна бібліотека ім. Сураскі, Тель-Авівський університет, Архів єврейської освіти в Ізраїлі і діаспорі Авіезера Єліна, Тель-Авівський університет, Бібліотека Мельмана, Центр досліджень діаспори ім. Гольдштейна-Горена, Тель-Авівський університет
Особая благодарность | Особлива подяка |
Фонду НАДАВ и Ukrainian Jewish Encounter (UJE) | Фонду НАДАВ та Ukrainian Jewish Encounter (UJE)
